Щорічно 18 травня в Україні вшановують пам’ять понад 200 000 кримських татар, яких радянська влада примусово вивезла з Криму в 1944 році. Внаслідок насильницької депортації вони втратили дім, батьківщину, рідних, а багато хто – і життя. У 2015 році Верховна Рада України визнала цей злочин комуністичного режиму геноцидом кримськотатарського народу.
Головна хвиля депортацій відбулася 18–20 травня 1944 року. Офіційно радянська влада обґрунтувала свої дії звинуваченням всього кримськотатарського народу у державній зраді та співпраці з нацистами. Заборона кримським татарам повертатись на батьківщину діяла до 1989 року. А по-справжньому їхнє повернення стало можливим лише після відновлення Україною незалежності в 1991 році.
Кримські татари, які залишилися в Криму, з початком російської окупації зазнають переслідувань:
– у 2016 році підконтрольний росії так званий «Верховний суд Криму» заборонив діяльність Меджлісу кримськотатарського народу;
– за даними Кримськотатарського ресурсного центру на 2021 рік, налічується 230 політичних в’язнів з окупованого Криму, з них 162 – представники кримськотатарського народу;
– від початку окупації півострова з'явилися й випадки насильницьких зникнень кримських татар – активістів і всіх незгодних з новим режимом. Загалом зафіксовано 43 таких випадки. Про долю 15 викрадених досі нічого невідомо.
Історична довідка
13 травня 1944 року армія нацистської Німеччини відступила з Криму, й півострів перейшов під контроль радянської влади. За наказом з Москви бійці НКВД зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення, яке залишалося на півострові, та відправили в бік Узбекистану.
Офіційною причиною примусового вивезення стало звинувачення всього кримськотатарського народу у державній зраді та співпраці з нацистами. Хоча близько 15% кримськотатарських чоловіків воювали на боці Червоної армії. Серед справжніх причин дослідники називають історично тісні зв’язки кримських татар з Туреччиною, яку СРСР вважав потенційним суперником, а Крим – стратегічним плацдармом у випадку конфлікту з цією країною.
Більшість вивезених потрапили до Узбекистану і в сусідні з ним райони Казахстану й Таджикистану. Вони опинилися у так званих спецпоселеннях, які швидше нагадували трудові табори. Депортованих використовували як дешеву робочу силу. За перші 3 роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих.
Режим спецпоселень для кримських татар діяв до епохи хрущовської десталінізації – другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді. Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовою, але не кримськотатарською. До 1957 року були заборонені будь-які публікації цією мовою. З Великої радянської енциклопедії вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт. Заборона кримським татарам повертатися до Криму діяла до 1989 року.
Детальніше про злочини окупанта в Криму – у Віртуальному музеї російської агресії:
– матеріал «Викрадення Ервіна Ібрагімова»;
– матеріал «Виявлення тіла Решата Аметова».
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
